Вона не лише знає про ляльки все, але й уміє власноруч їх виготовляти. З її роботами знайомі далеко за межами України, а в Нетішині проходять її виставки. Знайомтесь – Людмила Науменко.

– Для початку традиційно розкажіть про себе і як Ви прийшли до такої діяльності…

– Мене звати Людмила Володимирівна Науменко. У Нетішин я приїхала з Сибіру. У 1983-му році ми з чоловіком закінчили Томський політехнічний інститут, після чого почали їздити Радянським союзом згідно розподілення. В Нетішин приїхали у 1987-му році на будівництво Хмельницької АЕС. Приїхали перед самим пуском: чоловік приїхав у квітні, а я у червні. Весь цей час ми працювали інженерами на ХАЕС, а у 2014-му році я вийшла на пенсію за віком.

Ляльками я ніколи не займалась. Я – інженер-електрофізик, як і мій чоловік, до речі. Така собі родина чистих технарів. Раніше займалась трохи декупажем, старі меблі реконструювала, розписувала…

Після виходу на пенсію ми з чоловіком поїхали відпочити до доньки, яка на той час працювала і жила на Філіппінах, а по дорозі додому чоловік травмувався і на певний час опинився прикутим до ліжка.

І якось так навалилося все на купу: пенсія, війна в країні, чоловік лежачий. Це і для мене був стрес, і для дочки, плюс чоловіка треба було якось підтримати. От я й почала шукати: чим себе зайняти, або хоч якось відволіктись. Шукала в інтернеті і знайшла відеоуроки виготовлення ляльок.

– Одразу почало виходити?

– Перші ляльки в мене були досить специфічними – у стилі “Тільда”. Це були так звані “ляльки з горища” – ніби ти їх знайшов на горищі в бабусі. Одна в мене зберігається досі, тому що за звичаєм першу ляльку треба зберігати завжди.

Далі я побачила в однієї майстрині ляльки з повністю сформованими обличчями (ніс, рот тощо) і спробувала робити такі сама.

Згодом чоловік одужав, почав вставати і десь в цей час дочка подарувала мені майстер-клас з ліпних ляльок, тож я вирішила спробувати ще й таке. Той майстер-клас я успішно пройшла і почала ліпити.

Ну а потім я втягнулась і сама почала купувати для себе майстер-класи. Плюс в інтернеті проходить дуже багато різних вебінарів – майже щовечора щось відбувається з різних видів творчості, зокрема й з ліплення ляльок. Таким чином я набиралась знань, паралельним курсом здобуваючи практичний досвід.

Таким чином досить скоро у мене зав’язались знайомства з ляльковиками практично з усього світу. У нас є закриті групи у соцмережах, ми спілкуємось по Скайпу майже щоденно, постійно допомагаємо один одному в різних речах: від практичних консультацій до благодійності.

– Я так розумію, рідні підтримують Вас у цій діяльності?

– Чоловік спочатку скептично ставився до цієї справи: “Сидить, ліпить щось – ну і нехай ліпить. Зате не ниє, що немає чим зайнятись”. Але коли почали виходити справжні ляльки, то він спочатку дивувався, згодом навіть почав допомагати. Ляльки ж усі з каркасами з дуже жорсткого металевого дроту, плюс інші різні моменти мають місце, тому подарунки від нього пішли відповідні: інструменти, шліфувальні машинки тощо. Наприклад, на останнє 8 березня мені чоловік подарував гравірувальну машинку і я була дуже рада. 🙂

– Тобто Ви робите ляльки повністю сама: від ідеї і до готового виробу?

– Так, все роблю: придумую, роблю каркас, ліплю, шию, вишиваю, розписую…

– Ви в різних стилях експериментуєте, як я бачу…

– Так, мене поки ще “рве на частини” – я ще не віднайшла той стиль, на якому могла б зупинитись. Але я лише рік ліпними ляльками займаюсь, тому це цілком нормально. Хоча, мені колеги кажуть, що мої ляльки вже можна впізнавати по обличчю – про стиль говорити ще зарано, але певний почерк уже прослідковується. І хоч я почала вже ліпити з пластику, але виготовлення текстильних ляльок також не закинула.

Ляльки у мене представлені з двох видів пластику: з пластику, який потрібно запікати, і з пластику, який сам затвердіває. Це все спеціальні лялькові пластики, переважно японського виробництва. Вони є різні і кожний майстер вибирає собі пластик під себе, тому що руки у всіх різні: у когось гарячі, у когось холодні.

– Вам не здається, що в таких ляльках прихована якась містика? 🙂

– Ні, не здається. Хоча, донька, коли приїздить в Нетішин і ночує з ляльками в одній кімнаті, то каже, що вони всі на неї дивляться. 🙂 Але особисто я в ляльки нічого містичного чи вудуїстичного не закладаю. Все в наших головах – хто у що вірить і які смисли носить у собі. Ось у мене живе близько 60 ляльок і нічого містичного поки що зі мною не трапилось.

Хоча, деякі люди бояться ляльок. Але дивно припустити, що нормальна людина може боятись шматка пластику в ганчірках. Може не ляльок вона боїться, а її турбує певний образ, який створює її уява? Можливо, давно забуті страхи або образи знаходять в ляльці своє відображення…

При цьому люди, які роблять ляльок, а також любителі ляльок знаходять радість у пожвавленні своїх почуттів і мрій за допомогою гри. Для них лялька стає найціннішим об’єктом для реалізації цієї потреби.

Також говорять, що у ляльки не попросиш – все неодмінно збудеться. Звісно, якщо просити щось хороше.

Ще кажуть, що ляльки схожі на своїх майстрів і що вони не створюються, а народжуються.

Також є версія, що текстильних люльок купують щоб подарувати людям, яких треба “витягувати” зі складних життєвих ситуацій, особливо пов’язаних зі здоров’ям. Вони сприяють підняттю духу, настрою.

– Скільки часу у Вас займає виготовлення однієї ляльки?

– Я не можу відповісти на це запитання, тому що кожна лялька різна і потребує індивідуального підходу. На одні ляльки йде кілька тижнів, на інші – близько місяця, а на деякі взагалі йде набагато більше часу.

Наприклад, одна з ляльок у мене близько року лежала, маючи зліплені лише обличчя і бюст. Я її задумувала в одному стилі зробити (стиль “Бохо”), але я на неї дивилась і весь час мені здавалося, що це не те. І ось, наприкінці листопада через Facebook вийшла на мене жінка з місцевого “Жіночого клубу” і запропонувала зробити виставку. І ось, в передвечір’я виставки я її одягла на скору руку, і зараз нею всі захоплюються.

– Ви своїм лялькам імена даєте?

– Взагалі, імена даю, але не всім. Причому, якоїсь тенденції у цьому в мене немає. Все одно, всі ляльки розраховані на те, що колись у когось вони будуть жити (в ідеалі кожен майстер хоче, щоб його ляльки розходились), і мабуть деяким людям приємніше самим їх називати.

У мене для кожної ляльки є спеціальні паспорти, де зазначається зріст ляльки, з яких матеріалів вона зроблена, але місце для імені я зазвичай залишаю відкритим.

– А ці паспорти – вони неофіційні і довільної форми, чи є певний офіційний реєстр і офіційні вимоги?

– Ні, паспорти неофіційні. Взагалі, майстер сам придумує: як буде виглядати паспорт його ляльок. Хоча є цілий бізнес, який займається виготовленням таких речей, як паспорти чи сертифікати на ляльку. Людям це важливо, тому довкола цього створюється певний антураж.

– А є якась офіційна організація, спілка чи федерація ляльковиків?

– Мабуть є щось на зразок “Союзу художників”, але я ще не доросла до такого рівня. Але, в будь-якому разі, ці організації мають добровільний характер і навряд чи в масштабах держави це якось регламентовано. Тому що ті ж виставки – це також цілий бізнес. Участь у виставці коштує дуже великих грошей, викласти які не кожний ляльковик може собі дозволити.

– А де Ви продаєте свої ляльки?

– Переважно в інтернеті. Є такий спеціалізований інтернет-ресурс “Ярмарка мастеров”, плюс на своїй сторінці в соціальних мережах Facebook і ВКонтакте. Мої роботи викладаються під брендом “Martina Dolls”.

Також під час виставок кожен може придбати ту ляльку, яка йому сподобалась.

До речі, чомусь люди бояться торкатись ляльок. А їх не просто можна – їх потрібно торкатись, брати в руки – щоб відчути їхнє тепло. Якщо взяти ляльку до рук, то можна відчути їхню вагу – вона завжди пропорційна їхньому зросту, як у людини.

– Яка ціна Ваших ляльок?

– Чомусь в Нетішині у мене купують переважно текстильні ляльки – вони, в середньому, коштують 500 гривень. Велику пластикову ляльку я оцінила приблизно в 4-5 тисяч гривень. Але це, знову ж таки, умовна ціна. Можливо, хтось вважає, що це дорого. Але задешево я їх не можу продати – краще вже я їх подарую друзям і буду знати, що вони в них будуть жити. А в дешевій ляльці життя немає, тому що дешева лялька не буде цінуватись.

– А яка собівартість ляльки, якщо не секрет?

– Ви знаєте, це дуже складне питання. Взагалі, вважається, що якщо це колекційна лялька, то в ній все має бути зроблене руками майстра.

Я можу назвати, скільки коштують окремі деталі і матеріали, але не більше того. Собівартість ляльки взагалі неможливо визначити, тому що всі ляльки народжуються з різних матеріалів.

Ось, наприклад, нещодавно я отримала волосся: 100 грам стриженого волосся кози коштує 600 гривень. На одну ляльку йде 10-30 грам, в залежності від зачіски. Готові синтетичні перуки коштують, в середньому, близько 100 гривень за штуку, взуття – теж в районі 100-150 гривень. Сам пластик везеться переважно з закордону (Європа, Японія) і його середня ціна – 1 гривня за 1 грам. Тобто, півкілограмовий пакет коштує 500 гривень. Очі можна робити з китайського акрилу (це буде не дуже цінна лялька), або зі скла (більш якісна). Все інше виникає спонтанно: я можу просто гуляти, придумати якийсь образ нової ляльки і купити те, що для цього образу потрібно.

– Тобто, серійним виробництвом ляльок Ви не займаєтесь?

– Ні, у мене некомерційний підхід. Та й немає ще тих об’ємів продажу в мене, щоб серійним виробництвом займатись – бачите, скільки ляльок накопилося… Хіба що, деколи можу одночасно робити кілька ляльок, але це не конвеєр, а саме пара, як, наприклад, П’єро і Мальвіна. Хоча, так робити не зовсім правильно і мої колеги мене за це сварять. 🙂

– Я так розумію, розходитись вони не поспішають?

– По різному. Був час, коли ляльки добре продавались в Польщу. Одна знайома з Нетішина, яка живе в Польщі, якось приїхала, побачила мої ляльки й каже: “А давай, я кілька штук візьму і виставлю там на продаж?”. Я погодилась, вона взяла кілька ляльок і вони на диво швидко там у неї розійшлись. Особливо ті, що лише з очима. Тут народ до них ще не звик, а там їх продалося досить багато.

А потім, коли я почала робити ляльки з очима, то їх чомусь перестали купувати. Хоча, була й ще одна причина, по якій я перестала відправляти ляльки в Польщу.

Я взагалі по життю активна людина, і навіть коли працювала на ХАЕС, то вела активну профспілкову діяльність – навіть була профоргом у себе в підрозділі. Це було таке собі друге життя після роботи. Так ось, дівчата з профспілки запропонували організувати виставку моїх ляльок. Я погодилась і вирішила більше на Польщу їх не відправляти, щоб накопичити експонатів для виставки.

І я їх накопичила. Щоправда, ідея з виставкою якось поступово розчинилась у повітрі і згасла, виставка так і не відбулася, а ляльки досі у мене.

– Розкажіть про виставки ляльок.

– Лялькових виставок зараз дуже багато відбувається і за кордоном, і в Україні вже також. Спочатку були лише в Києві, а зараз, я бачу, вже й у Харкові проводяться. Наприклад, в Києві двічі на рік (весна і осінь) проходить виставка “Модна лялька”, але я на них ще жодного разу не виставлялась, а лише їздила на останню у якості глядача.

Виставки проходять у форматі “виставка-продаж”. Участь в таких виставках коштує, в середньому, 3500 гривень і щоб на них виставлятись – потрібно мати, що показати. На такі виставки їдуть люди зацікавлені в ляльках (вхід коштує 40 гривень з людини), тому там їх розкуповують досить швидко, попри високі ціни – в районі 300 євро за ляльку. Але, звісно, продаються переважно майстри з іменем. Якщо я поїду, то навряд чи щось продам за такими цінами.

А з ііншого боку – саме на таких виставках і заробляється ім’я. На виставки потрібно їздити, навіть не думаючи про продажі.

 – А можна на продажах ляльок заробляти стільки, щоб це хобі переросло у професію?

– Однозначно, не можна. Просто коли майстер починає заробляти на ляльках більше грошей, то він далі намагається вкладатись у якісніші матеріали.

А щоб більше заробляти – потрібно підключати освітню діяльність, починати викладати. Щоб викладати – потрібно купувати відповідну апаратуру для запису майстер-класів і так далі. А це все від творчості відволікає.

Крім того, мені не дуже цікаво займатись супровідними речам: “апетитно” фотографувати свої роботи (а предметна фотозйомка – це окремий вид мистецтва), просувати їх в інтернет-магазинах (маркетинг – також окрема наука). Щоб в достатній мірі всім цим займатись, мені треба кинути все інше, включаючи виготовлення ляльок. А мені наразі не хочеться цього робити. Я хочу займатись мистецтвом. До речі, цю діяльність нещодавно визнали видом мистецтва.

– Як правильно називається ця діяльність?

– Колекційна авторська інтер’єрна лялька – так їх називають. А сам вид мистецтва ще ніяк не назвали. Хоча, є день лялькаря – 21-го березня відзначається.

– Ви бачите за цим своє майбутнє?

– Почавши займатись ляльками, моє життя однозначно стало цікавішим. Плюс людям вони приносять радість, піднімають настрій – в наш непростий час це дуже важливо. Мені це дуже приємно.

Ну і ще важлива деталь: з ляльками мій світ спілкування не обмежується рамками нашого міста і навіть країни. Ляльки дають можливість спілкуватися з творчими людьми з різних країн. Це такий світ, який був мені не знайомий до цього.

Я помічала, що багато людей сприймають свій вихід на пенсію як певний рубіж, після якого залишається тільки минуле. Я ж у цьому своєму хобі бачу майбутнє. Я щаслива, що у мене є така можливість що-небудь створювати.

P.S. Наразі відвідати виставку авторських ляльок Людмили Науменко можна в Острозі у “Музеї книги”.