Німецька дослідниця російського походження нещодавно більше тижня провела в Нетішині, досліджуючи етнологію міста та його околиць для німецького наукового проекту. Звісно ж, я не міг змарнувати нагоди задати їй кілька запитань. Отож, знайомтесь – Світлана Болтовська.

– Для початку розкажи трохи про себе. Як для німкені, у тебе досить нетипове прізвище і володіння російською та українською мовами. 🙂

– Мабуть тому, що народилась я у Челябінську. 🙂 Взагалі, дідусь у мене українець з Конотопа, але так сталося, що моя мама і я народились вже у Челябінську.

В Челябінську мені жити дуже не подобалось: з одного боку це такий великий брудний промисловий центр, а з іншого боку – це провінція. Так як поступати в інші міста після школи мене мама не відпустила, то я закінчила університет в Челябінську і стала філологом. Насправді, хотіла я бути істориком, але історія мені тоді здавалася все ще заполітизованою, а різних там етнологій і антропологій не було, тому пішла на те, що було.

Закінчила університет я в шалені 1990-ті. У нас в Челябінську це виглядало приблизно так: зарплату не платять, бандитизм, коли йдеш по вулиці, то не знаєш – дійдеш, куди потрібно, чи ні. І я подумала: замість того, щоб забезкоштовно працювати, краще я буду забезкоштовно вчитись. Подумала, та й поїхала до Санкт-Петербургу і вступила в аспірантуру по германістиці.

Виявилося, що в Пітері ще більш жахливо, аніж було в Челябінську. Там було все те саме, плюс наркоманія в гуртожитку, плюс демонстрації, напруга в суспільстві, ненависть до іноземців, расизм, плюс гуртожиток без тепла і часто без електроенергії… До того ж університет в Пітері виявився більш консервативним, аніж у Челябінську.

– І ти переїхала до Німеччини?

– Майже. Коротше кажучи, я була всім розчарована і не могла зрозуміти: заради чого я так страждаю? Взагалі, я можу страждати, мерзнути і голодувати, але мені потрібно знати – заради чого це все? І тоді я вирішила, що коли вже я навчаюсь на германістиці, то мені потрібно добре вивчити німецьку мову і поїхати в Німеччину за обміном.

У підсумку так і сталося: мені дали стипендію на місяць, яку потім продовжили на три місяці, і я поїхала за обміном Санкт-Петербург – Фрайбург.

Вже там я познайомилась з багатьма людьми, дізналася, що в Німеччині вища освіта є безкоштовною, подала документи (заявку на навчання), дочекалася запрошення і поїхала на навчання. Це вже була повноцінна німецька вища освіта заново, з першого курсу. Російську аспірантуру, звісно ж, довелося залишити. Йшов 1998-й рік, якраз напередодні фінансової кризи.

– І в Росію ти вирішила не повертатись?

– Спочатку я щиро вірила, що повчуся там один рік, вивчу німецьку мову, як іноземну, і повернуся в Росію. Але потім все якось закрутилося: освіта безкоштовна – чому б нідерландську і англійську мову не вивчити? А хочеться ще світ подивитись. А потім вже й Путін до влади в Росії прийшов і почав “затягувати гайки”…

У підсумку я залишилась жити в Німеччині. Влаштувалась на роботу на “Radio Dreyeckland” у Фрайбурзі (“Радіо Драйекланд”, перекладається, як “Радіо Трьох кутів”) і закінчила університет за напрямком етнологія і славістика.

Потім я написала дисертацію на тему африканців у Росії. Коли працювала над дисертацією, побачила оголошення, що у зв’язку з 25-ю річницею Чорнобильської трагедії музей шукає наукового співробітника зі знанням української і російської мов, а також дипломом етнології і славістики. Ось таке рідкісне поєднання, якому я повністю відповідала і мене взяли на цю роботу.

Ми зробили виставку, в рамках польсько-чесько-україно-німецького проекту, який називався: “Чорнобиль. Експедиції. 25”. Виставка була величезною – на 440 квадратних метрів. Ми брали українську і єврейську культуру Чорнобильської зони, тому що німці про це нічого не знають. Німці бачать ситуацію так: були собі джунглі, посеред яких в один прекрасний момент побудували атомну станцію. Про те, що Чорнобиль і Прип’ять – це різні міста, і про те, що Чорнобиль – це древнє єврейське поселення, у якому жило 70% євреїв і було 5 синагог – німці не знають. Хоча, під час останньої експедиції я дізналась, що й в Україні багато хто про це не знає.

Коротше кажучи, зробили ми ту виставку і залишилась після неї ось ця книжка. Багато фотографій з книги раніше ніде ніколи не публікувались. Ця книжка досить добре розійшлася по Німеччині і кілька примірників я привезла в Нетішин: її можна взяти в бібліотеці, а можна навіть замовити собі через інтернет.

– А як виник твій нинішній проект?

– Після тієї виставки я продовжила працювати на “Радіо Драйекланд” (зокрема, я там веду щотижневу годинну передачу російською мовою – в Німеччині дуже багато російськомовного населення, плюс її слухають через інтернет).

Крім цього, з 2015-го року я працюю в історичному інституті: Інститут імені Гердера історичних досліджень Центральної і Східної Європи (м. Марбург). Тут моєю начальницею є Анна Вероніка Вендланд, яку називають найкращим німецьким істориком по Україні і яка зараз займається історією атомних станцій у неросійських радянських республіках. Сама вона досліджувала АЕС безпосередньо зсередини – спілкуючись з персоналом станцій, і паралельно придумала проект “Полісся, як ландшафт втручання”. Це проект дослідження того, що відбувалось довкола станцій. Ось в цьому проекті я зараз і працюю, зокрема в Нетішині. 🙂

Проект насправді великий, його реалізовують одразу три ВУЗи: Університет Гіссена (займаються меліорацією на білоруському Поліссі і заповідниками), Університет Зігена (займаються адмінуправлінням білоруського Полісся між двома світовими війнами), і наш Марбурський дослідницький інститут (досліджує українське Полісся, як ландшафт атомної енергетики та трансформацію локальних ідентичностей за період 1965-2015 рр.).

У нас є офіційний сайт проекту на шести мовах.

Моя частина проекту стосується досліджень околиць ЧАЕС, ХАЕС і РАЕС. В рамках цього проекту я в Нетішин приїхала вже вдруге. При цьому, мене більше цікавлять не артефакти, хоча вони також, а розповіді очевидців – як люди проживали цю історію зі своїх позицій. Тобто, мене цікавить історія з позиції конкретного індивідуума. Для тоталітарного суспільства, яким було радянське суспільство, це особливо актуально, тому що вірити радянській статистиці – сам розумієш…

Ось наприклад: в архіві з радянських газет можна зробити висновок, що тут селяни прямо вмирали від щастя з того приводу, що їм будуть атомну станцію, несуть культуру і прогрес. А поспілкувавшись з корінними жителями цих територій, картина виглядає не така райдужна і позитивна. Взяти хоча б село Дорогоща… І я досліджую різні точки зору.

Основою дослідження: “Як будівництво АЕС змінило життя і ідентичність жителів Полісся”,  буде не робота в архівах, а усна історія – спогади жителів цих регіонів.

– Чому такий інтерес саме до Полісся?

– До радянського атомного проекту жодна кампанія з насадження чого-небудь на Поліссі успіхом не закінчувалась. Ані поляки, ані німці, ані совєти до певного часу нічого не могли зробити з “Прип’ятськими болотами”, як їх називали у Європі. Все це сприяло тому, що люди, місцеві жителі, змогли зберегти свій образ життя буквально до Чорнобильської катастрофи 1986-го року. Тому ці місця є досить цікавими для етнологів, етнографів, істориків і лінгвістів.

– Як ти потрапила в Нетішин?

– Це досить цікава історія. Ми жартували в Інституті про Нетішин, що “тут не ступала нога німецького дослідника”. 🙂 Якщо в Чорнобильській зоні контактів, в принципі, вистачає, у Вараші над дослідженням РАЕС працювала Анна Вероніка Вендланд (моя начальниця) і її там багато хто знає, то в Нетішині контактів не було взагалі. І мені сказали: як хочеш – так і роби.

У мене були думки почати з музеїв, тому що краєзнавчі музеї традиційно є центрами збереження і презентації локальної культури. Тому я знайшла в інтернеті контакти Нетішинського краєзнавчого музею, написала їм на електронну пошту, потім зателефонувала, пояснила ситуацію і напросилась у гості.

Вперше я сюди приїхала в жовтні 2016-го року буквально на три дні – це була така собі “розвідка боєм”. Мені виділили співробітницю музею Оксану Іванець, яка мені допомагала знайомитись з Нетішином. Під час екскурсії містом Оксана мені каже: “Пішли, я тобі дещо покажу. У нас нещодавно з’явилась нова пам’ятка – намалювали мурал з атомною станцією і мамонтами”.

Мені мурал дуже сподобався, я його сфотографувала і вирішила цю фотографію пустити на листівки – у нас в рамках проекту з передбачені листівки з зображеннями об’єктів Малого Полісся. З одного боку – з промометою, а з іншого – візуалізація проекту, та й під час інтерв’ю є що подарувати співрозмовнику. До речі, Анна Вероніка також зацінила атомамонтів.

А повернувшись у Німеччину, я почала шукати авторів даного муралу. В музеї мені лише сказали, що приходили якісь молоді люди, цікавились місцевою міфологією (власне, то були ми з Мариною Шанько – Р.Р.) і у підсумку намалювали цей мурал. Однак авторів муралу мені в музеї назвати не змогли, тому я просто в Google задала: “Атомамонти Нетішин”, і мені Google видав німецького художника Ігоря Зайделя. Потім я знайшла його у Facebook. З’ясувалося, що він живе у Берліні, тому ми досить швидко познайомились і зустрілись. Власне, він мені і здав усі “явки, паролі і контакти” нетішинських муралістів: Віта Базан, Руслан Рудомський і Діана Сулима. 🙂

Я одразу ж зафрендила вас усіх на Фейсбуці, потім ти розмістив оголошення про мій наступний візит і пошук людей для інтерв’ю у своїй Facebook-групі “Нетішин”, і пішло-поїхало.

– І у що це вилиється? Я маю на увазі саме нетішинська частина твоєї експедиції.

– За підсумками цього проекту я маю написати книжку (німецькою мовою, для німців). Також має вийти ряд публікацій в німецьких журналах, з метою повернути цю частину Європи (Полісся) до дискусії про майбутнє регіону. Тому що в Німеччині поширена думка, що після Чорнобильської катастрофи це така собі “кривава земля”, що тут нічого не відбувається і живуть суцільні жертви аварії. Ми хочемо змінити цю думку, показавши – як все є насправді.

На жаль, часу, як завжди, виявилося замало і обширної етнографії саме нетішинського регіону не буде. Це буде фрагментарний індивідуальний погляд. Але, як завжди буває, концепції таких речей змінюються в ході роботи над ними, тому цілком можливо все це вилиється у окремий проект “Атомні міста”, а може й не вилиється – зараз я про це говорити не можу.

Робоча гіпотеза у мене така: взяти три покоління (1 – людей пенсійного віку, які застали те, що було до будівництва АЕС і саме будівництво АЕС; 2 – людей, які народились і виросли в радянський час і для яких АЕС вже була фактом; 3 – людей пострадянського періоду, молодь), бажано 50/50 чоловіків і жінок.

В Нетішині я спілкувалась: з фотографом Віктором Войковським з музею, який мені подарував свій цифровий фотоархів за 30 років, з Галиною Савчук та Оксаною Кононюк також з музею, з Володимиром Софіюком, Клавдією Петровською, Ніною Поліщук, Вітою Базан, Діаною Сулимою і з тобою…

Головна проблема зараз встановити: наскільки те, що я дізналась – відображає суть епохи. Але це вічна проблема етнологів.

– Коли все це має вийти?

– Статтю для журналу я повинна написати до осені, а вийде вона на початку наступного року. А книжка має вийти наприкінці 2018-го – на початку 2019-го року.

І ще ми плануємо “літню школу”, яка має відбутися у вересні 2018-го року на території Малого Полісся. На цю “літню школу” ми плануємо відібрати студентів не лише з Німеччини, але й з України та Білорусі (причому, різних спеціальностей), а також знайти фінансування, щоб покрити їм витрати на переїзд і проживання.

Тому, всі хто це прочитає і згодом подасть заявку (незабаром буде сторінка в інтернеті з описом проекту і формою подачі заявок) – матиме шанс бути відібраним і поїхати з нами Малим Поліссям за маршрутом: Пінськ – Вараш – Київ. Нетішин, на жаль, станом на сьогодні до маршруту не входить.

P.S. За підсумками поїздки Світлани, на “Радіо Драйекланд” вийшла передача. Про Нетішин можна послухати з 14:23 по 26:10 хвилини за цим посиланням (щоб слухати – треба натиснути на кнопку “Anhören” в правому меню).

P.P.S. Окрім своєї основної теми, Світлана за допомогою Ігоря Васильєва відвідала та дослідила місця випалювання деревного вугілля і підготувала про це окрему програму німецькою мовою (для німців) на тому ж “Радіо Драйекланд”. Запис програми можна послухати за цим посиланням.