Він присвятив своє життя роботі з дітьми, виховуючи їх воїнами світла, правди, добра та любові. Попри усі труднощі і відсутність державної підтримки він не опускає рук і готує для держави майбутніх захисників. Знайомтесь – Микола Колінько.

– Для початку традиційно розкажи про себе…

– Мене звати Микола Колінько. Сам я родом з Полтави, але моя мама з Острозького району (село Милятин), тому там проживав протягом тривалого часу. Потім вступив до Рівненського Національного університету водного господарства та природокористування. Саме там на 2-му курсі я й зацікавився бойовим гопаком. Позаймавшись певний час, я ще більше зацікавився цією темою і почав їздити на семінари до засновника стилю бойового гопака Володимира Степановича Пилата, від якого почерпнув дуже багато знань. Власне, він мене й направив йти тренувати.

– Чому саме бойовий гопак? З суто практичних міркувань (самооборона), чи були певні ідеологічні мотиви?

– Взагалі, я змалечку цікавився єдиноборствами і бойовими мистецтвами. Ми ж росли на фільмах переважно з Жан-Клодом ван Даммом і Дольфом Лундгреном. Пам’ятаю, навіть як в четвертому класі випросив у мами купити мені книжку з бойовими мистецтвами. А вже коли вступив до університету, то одразу, з першого курсу, почав шукати саме бойовий гопак. Не знаю, чому, але щось мене до нього тягнуло, а інші єдиноборства не подобались.

А потім виявилось, що у нас на потоці був хлопчина, який ходив на гопак. Він мене й привів на заняття. Сподобалось одразу, тому що там атмосфера була інша: поєднувались і фізичне і духовне, та й хлопці всі адекватні: ніхто не п’є, не курить, розмови цікаві відбувались. Все це сприяло тому, що я “втягнувся”, а потім почав ще глибше в це все вникати і, як то кажуть: “затягнуло з головою”.

– А до Нетішина як потрапив?

– До Нетішина потрапив вже після закінчення університету. Я мав йти в армію, але туди не взяли, тому я рік викладав гопак у військовому ліцеї в Острозі. Потім знову рвався в армію, але мене знову не взяли. Весь цей час паралельно я намагався зайти з гопаком у Нетішин, але все якось не виходило – влада не сприяла, інші обставини заважали.

А одного разу мама їхала з Острога і її підвозив вчитель допризовної підготовки з ЗОШ №1 Степан Федорович. Вони розговорились і він запропонував допомогу в цьому питанні. Мама взяла в нього номер телефону, я зв’язався з цим чоловіком, він мене запросив у Нетішин, плюс підтягнув Нетішинський козацький полк і якось так гуртом вони організували ось це приміщення у ЗОШ №2, трошки посприяли, і ми почали тут роботу – створили Школу Бойового гопака “Сварог”.

– І як рухається процес?

– Вже років 6 ми тут займаємось – з 16 травня 2011 року, якщо офіційно. Поступово розвиваємось. Паралельно почали проводити літні табори на “Голубих озерах”, семінари, готувати тренерів. Станом на сьогодні з Нетішина випущено 8 тренерів, які вже самі викладають гопак. Також маємо кілька десятків хлопців і дівчат, які вступили до вищих навчальних закладів МВС, ЗСУ, Прикордонної служби. Дехто пішов працювати в Поліцію.

Ми в основному молодь орієнтуємо на те, щоб вона якось будувала державу в рамках правового поля. Тобто, йшла до влади і там щось робила. Хто може йти в Поліцію – йде в Поліцію. Хто може в армію – йде в армію. В кого виходить тренувати – той тренує і виховує дітей.

– З якого віку діти можуть записуватись на бойовий гопак?

– У нас в Нетішині набір проводиться з 6-ти років і старше. Найстаршими у нас є двоє хлопців віком близько 35 років, хоча верхнього обмеження по віку немає. Але старших трохи проблемно набирати, тому що у нас “сухий закон”, а багато хто не може переступити через цю психологічну межу і йде від нас.

В гопаку є 4 напрямки розвитку: оздоровчий напрямок, спортивний напрямок, фольклорно-мистецький напрямок і бойовий напрямок.

Але бойовий напрямок ми в Нетішині поки що не практикуємо, тому що немає такої змоги і немає людей. Цей напрямок вже для людей, які служать в армії, Поліції, СБУ. Там уже йде робота з холодною зброєю, з підручними засобами.

Ми ж наразі займаємось спортивним, фольклорно-мистецьким і оздоровчим напрямками. Наприклад, у нас в молодшу групу приходять займатись діти з ДЦП. Трохи порухаються, позаймаються, а потім батьки кажуть, що дитина почала впевненіше рухатись, м’язи кращими стали.

До 14 років у нас контактних спарингів немає. Тому що до 14 років розвивається нервова система, мозок, психіка і травмувати їх змалечку – це маразм. Навіть в СРСР до 14 років на бокс не брали.

– В чому особливість ваших занять?

– Крім фізичних занять ми багато спілкуємось з дітьми та з батьками. Про те, що потрібно правильно харчуватися, про те, що батьків треба слухатись тощо. Бо зараз з дітьми взагалі страшне робиться: вони перестали будь-кого поважати, вони агресивні, не поважають вчителів у школі, не поважають батьків і ніхто не може цьому дати ради. Тут ми намагаємось це виправити. Тому що діти навчаються в колективі і повинні, в першу чергу, тренера поважати, потім своїх старших… І так потрошку, потрошку у них повертається повага до старших. Вони вже починають себе краще вести.

У нас в колективі царить така атмосфера, де є доброта, взаємовиручка, причому, не на словах, а на ділі. Якщо у нас діє “сухий закон”, то це означає що він не на словах, а що справді ніхто не п’є і не курить.

І що найцікавіше: я помічаю по дітях, що у них починає з’являтись почуття справедливості. Навіть з вчителями спілкуюсь, і вони кажуть: “Ваші діти починають себе по-іншому вести. Вони вже де треба – заступляться, де треба – підтримають”. Тобто, діти потрохи змінюються.

– А як часто відбуваються заняття?

– Займаємось три рази на тиждень: молодші групи – понеділок, середа, п’ятниця; старші групи – вівторок, четвер, субота. Молодші займаються по півтори години, старші – по дві години.

Нас уже давно просять зробити, щоб була ранкова група. Просять щоб і маленьких діточок брали, бо в нас є розроблена програма для дітей від 3-х до 6-ти років. Але для цього потрібне окреме приміщення, щоб можна було ні від кого не залежати по часу.

Крім цього батьки також просяться займатись, але з дітьми разом вони соромляться, і просять, щоб з ними окремо займались. Врешті-решт, щоб батьки могли привівши сюди дітей, самі піти і за час заняття на тренажерах позайматись, щоб тримати себе у формі. Бо все одно вони цей час переважно сидять і чекають.

– Яка вартість занять гопаком в Нетішині?

– У нас все тримається на благодійних членських внесках. Зараз це 200 гривень за одну дитину на місяць. Але діти АТОшників у нас займаються майже безкоштовно, сироти – безкоштовно, якщо двоє дітей з сім’ї – то платять наполовину, щоб сумарно виходило, як за одного. Дехто приходить і каже, що не має стільки, то платить, скільки є. У нас нема такого, що не заплатив – значить “до побачення”.

З цих грошей платиться оренда спортивної зали, інші поточні витрати. Якби у нас було повне державне чи комунальне забезпечення, то можна було б і безкоштовно заняття проводити. А на даний момент це виглядає так, що мене найняли батьки, щоб я займався з їхніми дітьми. І поки батьки будуть бачити, що ми виконуємо потрібну роботу – ми будемо існувати.

– А постійних спонсорів чи меценатів у вас немає?

– Валерій Сергійович Преподобний часто допомагає, ГО “Товариство підприємців “Край”, Олександр Петрович Миклуш, інші. Зараз нам уже простіше – в нас є певна репутація, про нас вже знають. Взагалі, зараз підприємці почали розуміти, що треба підтримувати своїх. Бо раніше вони підтримували бокс і кікбоксинг, а потім ті самі хлопці на Майдані їх же і били… Тому, краще підтримувати бойовий гопак.

– Є таке явище, як “тітушки”. Ні для кого не секрет, що серед них багато представників саме бойових видів спорту. Представників бойового гопака серед них не помічали?

– Не було жодного такого випадку з нашими хлопцями. Та й не могло бути. До нас батьки приводять дітей в 5-6 рочків і крім фізичного виховання у нас присутній такий аспект, як філософія та ідеологія.

Кожне тренування закінчується лекцією. Діти змалечку вивчають закони дружби, побратимства, ази Батьківщини, історію, слухають настанови про чесність, відповідальність, зраду. Старші хлопці вивчають “Кодекс лицарської честі”, де прописано: хто такий воїн, обов’язки воїна, якості воїна тощо. Тому таких ганебних явищ, як “тітушки”, серед наших вихованців немає.

Навіть навпаки – багато наших хлопців були на Майдані, а потім на Донбасі в АТО. У нас є один хлопчина, Максим Пошедін, на честь якого в Жовтих Водах названо вулицю. Багато хлопців досі воюють.

Більше того: до нас навіть ніхто не підходив і не вербував у “тітушки”. Хоча раніше, на початку 1990-х, коли Володимир Пилат починав відроджувати гопак, дуже багато приходили і намагались вербувати, тому що в той час весь спорт був або в рекеті, або в подібних структурах. Але ми навіть тоді ні до кого не приставали.

Якби ми приставали на такі пропозиції, то у нас було б колосальне фінансування. А так ми зараз існуємо за рахунок фінансування батьків дітей, які у нас навчаються, за рахунок спонсорів і меценатів, тому що від держави допомоги чекати марно. У нас в Нетішині влада хоч не заважає, а є такі міста, переважно на сході України, де доходить мало не до фізичної розправи: “Как ето: прієхалі бандєровци і будут наших дєтєй учіть?”

Гопаківці це – воїни світла, правди, добра і любові. Це вже потім переспівав гурт “Brutto”, а в нас ця фраза прописана в книжці була ще 30 років тому. І. знову ж таки, саме нами це гасло було принесене на Майдан. Власне, як і гасло: “рабів до раю не пускають”, також.

– Скільки людей в Нетішині займається гопаком?

– Зараз у нашому осередку вже близько 100 чоловік. Люди цікавляться, приходять, хтось йде, приходять нові і в основному приблизно така кількість тримається.

– Як ти вважаєш, що приводить людей саме до вас – займатися бойовим гопаком?

– Люди хочуть тренуватися, розвиватися, вдосконалюватися, тому що бачать, що тут не тільки вчать “мордобою”, але й в голову щось вкладають. А це найважче – вкласти щось у голову. Навчити битися – це місяць-два роботи, а от навчити правильно використовувати отримані навики – це зовсім інше.

От, наприклад, той самий “Беркут” – це ж також нормальні в фізичному плані хлопці, спортсмени і таке інше. Але їм ніхто в голови не вклав, що свій народ не можна бити і проти свого народу не можна йти.

А взяти, наприклад, японську систему карате – вона на 100% патріотична. Там вони поважають і кімоно, поважають пояси, поважають традиції, поважають шлях будо, шлях самурая. Чи взяти китайське кунг-фу – це не лише їхнє бойове мистецтво, це також їхня філософія і їхня релігія.

У нас же є наше. І ми маємо відроджувати наше. Франція має сават, Англія має бокс, США мають кікбоксинг, в Росіє є рукопашний бій. А ми чим гірше?

– З юридичної точки зору “Бойовий гопак” як оформлений?

– Як громадська організація. Ми зареєстровані, як Нетішинський міський осередок Міжнародної федерації Бойового гопака, а при ньому – Школа Бойового гопака “Сварог” міста Нетішина.

– Як ви з релігією пов’язані?

– Ми позарелігійна організація, хоча нас свого часу й намагалися прив’язати до релігії. У нас обряд зараз проводиться наступним чином: хлопці стають в лаву і йде гасло: “Слава Україні! – Героям слава!”. Потім йде обряд молитви: кожен стає на праве коліно і про себе спілкується з Богом. Але при цьому не нав’язується ніяка релігія. В нас дітвора займається і мусульманської віри, і іудеї, і християни, і рідновіри – різні є. Ми не ділимо людей за цією ознакою – людей треба об’єднувати. В кого який Бог у серці є – з тим і приймаємо.

– А як стосовно політики?

– Якщо брати “Гопак” в загальному, то ми стараємось бути позаполітичними. Такий курс було взято з певних причин. На зорі 1990-х ми дуже багато допомагали В’ячеславу Чорноволу, була створена “Варта Руху”, потім була Соціал-Національна партія України, в створенні якої Учитель Пилат брав не останню участь і яка потім вилилась у партію ВО “Свобода”. Але згодом ми побачили, що всі вони не в те русло ведуть Україну. Хоча б, для прикладу: замість того, щоб іти в армію, чи в міліцію служити – людей виводили на мітинги, де їх просто били, відбиваючи бажання щось далі робити.

Тому ми стараємось триматися осторонь політики.

– Але на минулих виборах ти балотувався до Нетішинської міської ради від партії “Воля”.

– Так, в 2015-му році мені запропонували піти на вибори кандидатом в депутати. Я спитав дозволу в Учителя (адже у нас є своя ієрархія) – чи можна і чи воно потрібно взагалі? Тоді Учитель сказав, шо якщо є змога прийти до влади від нормальної організації – то чому б і ні. Адже зараз час такий настав, що треба потрохи до тої влади приходити і щось робити.

Якось так. Тому що повністю поза політикою ми бути не можемо, бо ми проголосили проукраїнський курс. Ми вчимо дітей, що вони мають бути патріотами, мають йти до влади і розбудовувати країну.

Спробував, але, нажаль, по списку не пройшов, хоч і на своєму виборчому округу посів перше місце. Наразі я політикою серйозно не займаюсь. Так, слідкую за новинами, слідкую за сесіями, адже мені цікаво – що в місті робиться.

– Слідкуючи за цим всім, тобі подобається те, що відбувається у місті, чи можливо ти розчарований?

– Я така людина, яка не розчаровується. Я ходжу, дивлюсь, аналізую, роблю певні висновки. Зрозуміло, що хотілося, щоб воно все якось краще і швидше йшло. Але, разом з тим, які такі обставини заважають тому, щоб все рухалось далі – я не знаю. При цьому хочу сказати, що критику треба сприймати адекватно.

От мені дуже не подобається у нинішньої влади, що коли ти хочеш допомогти, вказуєш на помилки, які зі сторони краще видно – а тебе, м’яко кажучи, не сприймають. Хоча мало б бути навпаки: мали б подякувати за підказку і спробувати поправити. Бо в любій ситуації одна людина може помилитись і тому збоку має бути інша людина, яка це побачить і підкаже. Так само у нас на тренуванні: збоку тренер краще бачить і може підказати, коли щось робиш не так.

– Наступного разу будеш балотуватись?

– Якщо запропонують – розгляну пропозицію. Але я для себе не ставлю за мету займатися політикою. В мене ціль інша – дітвора. Щоб коли вона виросте, мені було не соромно за пророблену мною роботу. Мені вже приємно, бо вже приїжджають хлопці, які чогось досягли у житті: мають певні військові звання, наприклад.

А політика – вона ділить людей, і ми це бачимо як на прикладі України в цілому, так і на прикладі Нетішина. А зараз такий час, що нам потрібно об’єднуватись. А цей поділ ні до чого доброго не призведе. Так і Київська Русь розпалась на князівства, і козацтво так само подробилося, а потім фактично зникло.

За великим рахунком, поки не зміняться силові структури – політика в державі також не зміниться. Тому що будь-якого мера, будь-якого депутата, будь-якого бізнесмена “на раз-два” можна взяти “на гачок”. Тому поки туди не прийдуть наші патріоти, які не будуть заважати державі розвиватись, а будуть виконувати свої безпосередні обов’язки – доти порядку не буде.

Чому кар’єри копаються? Чому той самий бурштин миється? Чому ліси вирубуються? Люди всі мовчать, тому що за часи радянської влади в них знищили відчуття господаря на власній землі.

Тому ми в малих дітях намагаємось пробудити свідомість того, що це їхня земля, що вони мають тут керувати: йти до влади, в Прокуратуру, в СБУ, в МВС, в бізнес тощо. Ми їх вчимо тому, що треба служити Державі, треба ловити злочинців, але робити це законними методами.

Взагалі, я вважаю, що бойовий гопак – це є спасіння для України. Бо поки зараз на Сході воюють, поки йдуть якісь політичні протистояння, дітьми ніхто не займається. А до влади рано чи пізно прийдуть сьогоднішні діти і це треба розуміти. А що ми бачимо сьогодні? Навіть в дитячих садочках діти розмовляють російською мовою, почутою з мультиків. Багато малих не знають навіть, хто такі характерники, натомість добре знають, хто такі ніндзя. Вони не знають своєї історії, не знають своїх традицій…

– Ти згадував про Нетішинський козацький полк “атамана” Грицаєнка. Які у вас стосунки з ними зараз? Адже ще до недавнього часу вони позиціонували себе, як філіал “Данскова казачєства”, яке зараз на Донбасі воює проти України.

– Зараз жодних стосунків у нас з ними немає. Свого часу вони нам допомогли отримати це приміщення, ще на початковому етапі, а після того ми з ними не перетинались. Ще до Майдану з’ясувалося, що у нас різні шляхи.

Взагалі, ми намагаємось співпрацювати зі всіма, хто намагається розбудовувати Батьківщину. Якщо до нас хтось приходить і щось пропонує, але хоче сам мати з цього якусь користь – то ми намагаємось з такими людьми чи організаціями не співпрацювати. А якщо ж людина хоче щиро і безкорисно допомогти – то ми готові до співпраці і самі допоможемо у відповідь, коли треба буде.

– Я чув, що в Нетішині на “Собачому острові” ви хочете зробити щось типу Січі…

– Під час одного з літніх таборів міський голова Нетішина Олександр Супрунюк запропонував нам зробити там вишкільний табір – такий, як ми вже 4 роки проводимо на “Голубих озерах”. Наприклад, минулого літа у нас було там два заїзди: приїздили діти з усієї України, оздоровилися, підготувалися.

От нам і кажуть: чому б не проводити такі табори в Нетішині? Влада нібито взялась за те, щоб виділити нам землю, але поки що воно все на стадії ідеї перебуває. Тому, як воно там буде – я не знаю.

Але, так – планували там той острів якось облагородити, зробити будиночки, зробити майданчик для тренування, майданчик для відпочинку… Щоб гопаківці там могли тренуватись, і база для відпочинку містян була.

Насправді, ідея це не нова – таких січей Учитель вже зо два десятки по Україні побудував. Але парадокс: там де є можливість такі січі побудувати – немає людей, а в Нетішині є люди, але наразі немає Січі. А в нас вона простоювати точно не буде: до нас з усієї України люди їдуть на вишкільні табори, навіть з Одеси, при тому, що у них там є море.

– Які плани на майбутнє у тебе і у нетішинського бойового гопака?

– В перспективі хочу зробити в Нетішині повноцінний тренувальний зал і знайти ще хоча б 2-3 тренера. А зараз не так просто тренера знайти – мало людей, готових присвятити своє життя служінню тут, в Нетішині. Тому що це дуже важка робота – працювати з дітьми. Я вже 2 роки шукаю, але оскільки така велика потреба в тренерах зараз по Україні – то наших випускників доводиться відпускати. Зараз наші нетішинські тренери і у Львові викладають, і в Острозі, і в Тернополі, і в Києві.

Щодо залу, то ось цей зал в ЗОШ №2 – він більше підходить для оздоровчого напрямку і фольклорного. Для спортивного напрямку, для підготовки спортсменів високого класу – цей зал не підходить, тому що тут мають бути груші, турніки, гирі, гантелі і таке інше.

Але, навіть за таких умов ми вже декілька років поспіль займаємо 2-3-ті командні місця на чемпіонаті України. Наші хлопці перемагають на змаганнях “Вільний козацький бій”, де з’їжджаються майстри з різних стилів: карате, панкратіон, бойовий гопак. Навіть в Нетішині наші хлопці змагаються на рівних з боксерами та кікбоксерами. Тобто, рівень ми тримаємо. А якби нам до цього залу дати ще якесь обладнання, хоча б мінімальне, то ми могли б ще більше.

А так хлопці змушені обходитись турніками (перекладини, брусся). В кого є можливість – додатково ходить в тренажерний зал. Хтось дома “докачується” чи розтягується, якщо має можливість. Але все одно, мають бути певні облаштунки. Наприклад, щоб працювати зі зброєю – повинна бути та ж сама зброя, відповідні станки. Тут ми їх поставити не можемо, тому що це школа: ми тут займаємось лише увечері, а вдень проводяться уроки.

Хоча плануємо, якщо вдасться знайти кошти, розмалювати цей зал у нашому стилі. Щоб люди заходили і складалося враження, що вони на Січ потрапили. Щоб цікаво було. Тому що тут діти переважно займаються.

Окрім цього я зараз займаюсь тим, що допомагаю Учителю розбудовувати Міжнародну федерацію Бойового гопака.

– А до Міжнародної федерації багато країн входить?

– Бойовий гопак активно розвивається в Канаді, в США, в Польщі, в Португалії і в Англії. Тобто там, де потужно представлена українська діаспора. У нас взагалі в планах, щоб бойовий гопак став олімпійським видом спорту в розповсюдився по всьому світу. І робота у цьому напрямку ведеться.

Ось нещодавно бойовий гопак було визнано офіційним видом спорту в Україні. На черзі й міжнародне визнання.