Мій шлях у журналістику

0
110

День журналіста – хороший привід оновити розділ “Спогади” в бложику. Отож, розкажу вам про те, як я докотився до такого життя і до такої професії зокрема. 🙂 Простіше кажучи – мій шлях у журналістику.

Почалося все ще зі школи, де я дуже любив писати твори з зарубіжної та української літератури, причому підходячи до процесу досить оригінально: власний текст я розбавляв цитатами видатних людей, які знаходив в шкільній бібліотеці. Наприклад, твір по “Герою нашого часу” Лєрмонтова я приправив цитатами літературного критика Бєлінского, чим викликав респект і уважуху у вчительки Шелепало Людмили Антонівни. В десятому класі це було, якщо не помиляюсь.

Однак, робити журналістику своєю професією на думку якось навіть не спадало, тому після закінчення школи пішов вчитись на хіміка-технолога. Як не дивно, але в універі мені найбільше подобалось писати реферати (ну, не так писати, як шукати інформацію по темі, бо писати тоді ще доводилось переважно вручну – не всі викладачі поспішали йти в ногу з прогресом і приймати друковані роботи) і статті для різноманітних наукових конференцій та журналів. Але, знову ж таки, думок про журналістику тоді ще не виникало, і закінчивши універ я влаштувався працювати за прямою спеціальністю – інженером-технологом (щоправда і там улюбленим заняттям було написання технологічних інструкцій і розробка технологічних карт).

Виникли вони (думки) влітку 2007-го року, коли після одної з акцій громадського руху “Не будь байдужим!“, активним волонтером якого я був, голова НББ Оксана Левкова попросила “описати в кількох реченнях” свої враження від акції. На превелике моє здивування, ці кілька речень (насправді у мене вийшло кілька абзаців) були опубліковані на офіційному сайті НББ з мінімальними правками як офіційний звіт про акцію, а я навіть отримав свій перший гонорар. Більше того, наступного дня пані Оксана сказала, що в мене явно присутній талант, який потрібно розвивати. (Звиняйте, шо я такий молодий так нескромно про себе – але як було, так і розказую).

Ну, а так як Оксана Левкова завжди була для мене авторитетом в таких питаннях, то я тут же кинувся розвивати. Щоправда, спершу це проявлялось у вигляді відвертого графоманства: писалось багато низькопробних матеріалів, більшу частину з яких Оксана відмовлялась публікувати, не лінуючись пояснювати – що саме в них не так. Власне, вона і стала моїм першим наставником в журналістиці, за що я їй безмежно вдячний.

Але хто знає, скільки б це тривало, якби влітку 2008-го я не поїхав на популярний тоді фестиваль “ШеШоРи” в компанії трьох журналістів з Запоріжжя. Кілька днів, проведених разом з Катериною Коротченко, Юлією Новицькою та Євгеном Солониною кардинально змінили моє уявлення про журналістику і пробудили бажання зайнятись цією справою більш серйозно. Я навіть подумував про другу вищу освіту, однак вони ж мене і відмовили, переконавши, що ази можна опанувати самостійно, а інше прийде з практикою. Плюс по приїзді додому Катя мені прислала Укрпоштою досить величеньку бандерольку з підручниками та методичками від ІМІ (“Гід журналіста”, “Гід газетяра”, “Техніка репортажу”, інші вже й не згадаю як називались), за що я їй несказанно вдячний.

Проштудіювавши теорію і зробивши певні висновки, я з новим ентузіазмом взявся писати різноманітні статті і розсилати їх по різноманітних інтернет-виданнях. Як і слідувало очікувати – відмов було менше, гонорарів більше і до осені 2008-го доходи від журналістського фрілансу майже зрівнялись з зарплатою на основній роботі. Я навіть почав подумувати про завершення кар’єри хіміка, але раптом настала фінансова криза і видання різко втратили спроможність платити гонорари. Зі зміною професії довелося зачекати.

Потім, десь в січні-лютому 2009-го на мене Вконтактє вийшла Оленка Сергєєва (вона ж Квітослава Каштанівна, вона ж Квітка) і запропонувала видавати власну молодіжну газету. Невдовзі до нас долучився мій товариш Славко Нагнибіда і ми втрьох почали працювати над концепцією свого дітища. Приблизно в цей же час паралельним курсом я познайомився з Сергієм Лєйвіковим, який запропонував свою допомогу в обмін на наше долучення до його всеукраїнської мережі “а5”. Власне, так і з’явилась широко відома свого часу в хмельницьких колах газета “а5_Хмельницький“.

Далі був цілий рік безперервного трешу: робота над випусками газети, запрошення на різноманітні міські тусовки і, особливо, участь у всеукраїнських школах та фестивалях молодіжної і не дуже журналістики. Лекції, тренінги, знайомства і спілкування з новими цікавими людьми як з середовища медіа-експертів, журналістів і редакторів (Олександр Корнієнко, Юрій Ісаєв, Михайлина Скорик, Артем Стельмашов, Гліб Головченко, Олексій Братущак, Олександр Акименко, Вахтанг Кіпіані, Анжеліка Рудницька, Олександр Човган – і це далеко не повний список), так і з середовища таких самих ненормальних молодих журналістів, як ми (Віта Жуган, Оля Мозкова, Міша Штекель, Андрій Федотов, Мар’яна Збанацька, Саша Дзюба, Женя Конопльова, Марина Шанько і багато-багато інших). Дехто справив більше враження, дехто – менше, а з деким і досі зберігаються дружні чи приятельські стосунки. Але саме Юрій Ісаєв і Михайлина Скорик стали тими людьми, після розмов з якими я остаточно вирішив зробити журналістикою основною професією, про що анітрохи не шкодую.

Потім були тисячі новин, сотні репортажів і десятки інтерв’ю для МузПростору, знайомство і дружба Володимиром Миленком, спільний з ним та Михайлом Чернишем проект uFootball і, врешті-решт, запрошення працювати оглядачем італійського футболу на один з провідних футбольних порталів країни – UA-Футбол. Сталося це в грудні 2012-го року і саме з того часу я порвав з професією хіміка і став повноцінним журналістом. Пізніше, влітку 2016-го, з певних причин довелося піти з UA-Футболу і з легкої руки Андрія Коваленка я став писати про російсько-українську війну на Depo.ua.

Якось так це все і було. Кого не згадав особисто – не ображайтесь, я не спеціально.

* Так, декому з вас не здалося – більшу частину цього тексту було опубліковано у Facebook у 2015-му році. Ну і шо. 🙂