Сьогодні, в четверту суботу листопада, Україна вже традиційно вшановує пам’ять жертв голодоморів. О 16:00 загиблих під час геноциду української нації буде вшановано хвилиною мовчання, а ввечері всі небайдужі запалять у своєму вікні свічку пам’яті.

Зараз, у 2016 році, це все виглядає загальноприйнятим і навіть вже певною мірою традиційним. Однак, так було далеко не завжди. Ще десять років тому дехто з тих, хто зараз стоять в перших рядах на меморіальних заходах, заперечували сам факт голодомору.

В моє життя цей день вперше увійшов холодної осені 2006 року, коли ми з хмельницькими СУМівцями (СУМ – Спілка української молоді) на вулицях та площах обласного центру збирали підписи під вимогою до Верховної ради України визнати Голодомори 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років геноцидом українського народу.

Пам’ятаю, як в 2006 році в четверту суботу листопада вшанування пам’яті жертв голодоморів носило характер напівофіційного заходу і громадських активістів а також простих небайдужих, які стихійно зібралися біля “Ангела скорботи” (пам’ятник жертвам репресій комуністичного режиму в Хмельницькому) щоб запалити свічки пам’яті, було в рази більше, аніж офіційних делегацій від влади та політичного бомонду.

Ангел скорботи

Пам’ятаю, зібрані підписи тоді вимірювались навіть не аркушами, а коробками з-під офісного паперу. Однак, попри вимогу громадськості, через кілька днів Верховна рада України ухвалила дещо половинчасте рішення: 28 листопада все того ж 2006 року прийняла Закон України Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”, у тексті якого все ж таки визнала Голодомор геноцидом українського народу. Про інші два Голодомори народні обранці “забули” (багато хто забуває про них і сьогодні – от побачите: на більшості тематичних постерів та у більшості промов будуть фігурувати лише роки 1932-1933).

Добре пам’ятаю, як вже через рік, 2007 року, з подачі Президента України Віктора Ющенка даний захід носив вже чітко-виражений офіційний характер: з першими особами міста, області, лідерами політичних партій, палкими промовами і всім, чим положено в таких випадках. Були і мітинг-реквієм на хмельницькому Майдані незалежності, і урочиста хвилина мовчання, і хода з запаленими свічками до “Ангела скорботи” з подальшим покладанням біля нього цих свічок.

Також добре пам’ятаю, як ще через рік, в 2008 році, завдяки соцмережам акція “Запали свічку” стала по-справжньому масовою – замість фотографій на аватарки люди, переважно молодь, почали ставити тематичні картинки з зображенням колосків, свічок, пам’ятних дат та слів пам’яті.

Україна пам'ятає - світ визнає

Насправді добре, що вшанування пам’яті жертв голодоморів набуло ознак масовості і стало традицією українського народу, адже про такі речі потрібно не лише пам’ятати, але й нагадувати – у тому числі один одному. Зокрема для того, щоб не допускати їх повторення.

Що стосується особисто мене, то сьогодні ввечері у моєму вікні неодмінно буде горіти свічка пам’яті – незмінний атрибут цього дня, починаючи з 2006 року. Тому що пам’ятаю. Тому що небайдужий.