Їй лише 15 років, але вона вже пише досить дорослі вірші, створює сайти, хоче стати івент-менеджером і прагне популярності – для того, щоб своєю поезією лікувати душі. А ще вона – дуже харизматична людина і неймовірно цікавий співрозмовник. Знайомтесь – Катерина Литус.

– Катя, для початку розкажи про себе…

– Мене звати Литус Катерина, живу в Нетішині, мені 15 років, я учениця загальноосвітньої школи №4, вчуся в 10-му класі з фізико-математичним ухилом. Якщо говорити про характер, то я дуже добра і дуже пунктуальна людина. Дуже люблю спілкуватись і посміхатись. 🙂

– А як так сталось, що ти у такому досить юному віці пишеш таку зрілу поезію? Не “травка зєлєнєєт, солнишка блєстіт”, а вотето вот всьо вотето… 🙂

– Якщо чесно, то я сама не знаю. Дуже часто люди просто не вірять, що це написала я. Просто справді не схоже, щоб такі вірші написала 15-річна дівчинка. Хоча, 15 мені виповнилось зовсім нещодавно і більшість своїх віршів я написала, коли мені було 14 років. Взагалі, писати я почала в дитинстві, але це було щось на кшталт “травка зєлєнєєт”. 🙂 А якщо брати до уваги нормальну, розумну, правильну поезію – то її я почала писати якраз з 14-ти років.

– Що послужило поштовхом, причиною чи можливо стимулом?

– Мабуть те, що я людина, яка по суті нічим особистим не любить ділитися. Але ж не можна все тримати у собі, тому що це спалить мене з середини – потрібно, щоб емоції мали вихід. В такій ситуації єдиний вихід – виливати все на папір. Напевно, це і стало основним поштовхом.

– Тобто, хтось “сповідається” подругам, хтось відвідує психолога, хтось веде щоденник, а ти пишеш вірші?

– Так. Я також намагалась вести щоденник, але в мене не виходить. Мені краще даються вірші. Виходить, що папір – це мій психолог.

– Логічно припустити, що твоя поезія – це відображення твого внутрішнього світу?

– Взагалі, так. Можливо деякі мої вірші можуть здатися дивними, але в моїх рядках можна знайти те, що я відчуваю. Це не обов’язково про мене, або про те, що сталося зі мною – але це таке собі закодоване вираження мого стану.

– Чим ти захоплюєшся у житті? Можливо маєш якісь хобі?

– О, їх дуже багато. 11 років я вже займаюсь вокалом (Зразковий вокальний ансамбль “Вернісаж”) – співаю, їжджу на конкурси. Крім цього я малюю, але не професійно – це якийсь там скетчбук, якісь малюнки на папері, коли є натхнення. Крім цього я захоплююсь комп’ютерами – переважно це програмне забезпечення. Крім цього я фотографую і обробляю фотографії. Крім цього я люблю читати. Я можу довго продовжувати, насправді. 🙂

Малюнок Каті Литус

– Хто для тебе є взірцем в літературі?

– Буквально до останнього часу, до 14-15 років, я вважала таким Йосипа Бродського. Не знаю чому, але чомусь мені дуже подобались його вірші. Вони дуже дивні, дуже складно написані, але чомусь я вважала його своїм ідеалом. А буквально декілька місяців тому я зрозуміла, що по суті у мене ідеалу не було ніколи – я просто люблю читати вірші. Найбільше у віршах я ціную не те, як вони написані, а про що вони написані. Мені подобаються вірші не про банальні речі і коли у них шикарний кінець – останній рядок. Якщо останній рядок не тОркає, то мені не подобається такий вірш.

– Як ти відкрила для себе Бродського?

– Колись ВКонтакте гортала сторінки і знайшла вірш: “Не выходи из комнаты, не совершай ошибку”. З нього все й почалося.

– Ти згадала про Вконтакте… А як давно ти “живеш” у соціальних мережах?

– Точно не пам’ятаю… Вже мабуть років 5, можливо навіть 6.

– Ти вважаєш себе соціально активною людиною?

– Не дуже. Я не стільки інтегруюсь в навколишній світ, скільки створюю власний світ навколо себе – можна так сказати.

– Повернімось до творчості. Чия поезія з сучасників тобі найбільше подобається?

– Скажу так: Олександр Юст (молодий нетішинський поет, друг Каті, з яким я також незабаром планую поспілкуватись – Р.Р.). Я завжди надихаюсь його віршами.

– Ти пишеш лише поезію, чи прозу також?

– Колись писала монологи. Я навіть написала книжку і роздрукувала її у 4-х примірниках, особисто для себе. Але це було дійсно якесь вивільнення душі і там нічого такого шикарного, чи вартого уваги немає. Я її ніде не публікувала – мені це непотрібно. Мені зараз навіть трохи соромно за ту писанину. 🙂

– Де можна ознайомитись з твоєю творчістю?

– Якщо говорити про мережу Інтернет, то це або в моїй групі ВКонтакте, або на моєму персональному сайті. А також, я часто приймаю участь у літературних вечорах, де люди можуть не лише ознайомитися з моїми віршами, а й почути авторську декламацію під приємний музичний супровід.

– В 15 років у тебе є свій персональний сайт – це дуже круто, насправді. Як він у тебе з’явився?

– Це сталося досить неочікувано. На певному етапі я вирішила, що соціальної мережі ВКонтакте недостатньо для просування моєї творчості в маси, і варто десь в більш доступному місці публікувати свої вірші і вказувати туди посилання. Спочатку я хотіла попросити батьків, щоб вони дозволили мені найняти спеціаліста, який створить мені таку сторінку. Але я розуміла, що так, як створю її я – її не створить ніхто. Я обожнюю мінімалізм. Я обожнюю, коли все чітко, правильно і нема нічого зайвого. Тому я вирішила взятись за це самостійно і вийшов, як на мене, досить непоганий сайт на безкоштовній платформі.

– А в тебе були певні знання і навички в цій сфері, чи ти почала їх здобувати вже в процесі роботи над сайтом?

– В школі я займаюся інформатикою, отже я зобов’язана знати такі речі. Тому, коли я почала створювати цей сайт, я знала – що робити і як це зробити.

– Ти цілеспрямовано просуваєш свою творчість в маси. А чому для тебе важливо, щоб твою поезію читали?

– Я знаю з власного досвіду – як це, коли тебе щось гризе, а ти не можеш поділитися цим з іншими. Або немає кому, або не довіряєш людям – всяке буває у житті. Тому я б дуже хотіла, щоб люди читали вірші і знаходили в них себе. Мені здається, що це дуже чудово, коли ти читаєш вірш і розумієш, що ти не один такий, що з тобою солідарний ще хтось там, навіть якщо він десь далеко… І від цього стає набагато краще – від усвідомлення, що твоя ненормальність насправді не така вже й ненормальна. Що є ще хтось такий самий, а може навіть ще більш ненормальний, аніж ти.

– На своїй сторінці ти акцентуєш увагу на своїх окулярах “дивного відтінку”. В цьому є щось сакральне? 🙂

– Взагалі, окулярів у мене п’ять. І хоч я не ношу їх всі по черзі, але я можу впевнено сказати, що я без окулярів – це вже не я. Тобто, якщо забрати в мене окуляри, то це вже буде інша людина. Тому я себе позиціоную, як “дівчинка в окулярах”. Саме дівчинка, і саме в окулярах. 🙂

– Яким ти бачиш своє майбутнє? В ньому є місце поезії?

– Я дуже хочу пов’язати своє майбутнє з поезією, бо мені здається, що саме це є сенсом мого життя. Тому що, коли я перестаю писати, я перестаю жити, як би банально чи пафосно це не звучало. Мені реально стає погано, коли я не можу написати вірш. Але, в той же момент я розумію, що поезія – це не та річ, яка забезпечить мене у фінансовому плані. Зазвичай кажуть, що поети бідні фінансово, зате багаті духовно. Я хочу і знайти себе, і продовжити писати. Тобто, мати основну роботу, але й не закидувати поезію.

– Ти вже визначилась з майбутньою професією?

– До недавнього часу я не знала, ким хочу бути, але зовсім нещодавно я усвідомила, що було б непогано здобути професію менеджера, навіть точніше – івент-менеджера. Адже менеджмент – це вміння спілкуватись з людьми і для мене це ідеально підходить.  Опанувавши таку спеціальність, я могла б просувати себе і з професійної точки зору, і як поетесу. Мені так здається.

– А як твої батьки ставляться до твоїх поетичних талантів?

– Напевно від батьків мені це й передалось. У мене дідусь по татовій лінії писав вірші, і мама пише. Щоправда, пише більше по роботі – вона у дитячому садочку працює музичним керівником і їй потрібно писати дитячі пісеньки, наприклад.

Моя мама дуже любить мою поезію і деколи не розуміє, як дитина може бути такою багатогранною. Вона читає один вірш, робить певні висновки, а потім читає інший і бачить мене вже зовсім з іншого боку. Вона не може зрозуміти: де оця межа між тією дівчинкою, яку вона звикла бачити, і віршами, які я написала. Татові також мої вірші подобаються, але він не особливо вникає в них – в нього робота, інші захоплення.

– Батьки підтримують твоє прагнення поєднати своє життя з поезією?

– Насправді, я ніколи з ними не розмовляла на цю тему. Але я думаю, що мама – за. Принаймні, мама зробила і продовжує робити все від неї залежне, щоб на даному етапі я стала максимально популярною. Вона бачить в мені талант і всіляко культивує його. А тато… Мабуть тато думає, що дитина просто грається в поезію, не більше.

– І на завершення – про що ти мрієш?

– Знаєш, організовують такі зустрічі поетів чи письменників в затишних книгарнях чи бібліотеках, куди люди приходять за автографами? От у мене є мрія, щоб організували такий захід зі мною, куди б люди могли прийти, послухати мої вірші, а я б підписувала для них свою збірку: “Від Каті для …”. Не важливо, щоб там був натовп фанатів зі скандуванням: “Катя! Катя!”, а просто затишний вечір для мене і поціновувачів. Ось про це я справді мрію.